Чарлі Магрі виступив співавтором статті, опублікованої Міжнародною асоціацією юристів (IBA), разом із Сандрою Гроссман з Grossman Young & Hammond. Стаття під назвою «Збірник практики Інтерполу 2024 року: нерозв'язана напруженість між сприянням поліцейському співробітництву та дотриманням прав людини» пропонує аналіз останнього видання Збірника практики щодо статей 2 і 3 Статуту Інтерполу.

Стаття починається з визначення контексту подвійної ролі Інтерполу: як глобальної правоохоронної установи та як суб'єкта, що керується міжнародними принципами прав людини. У ній наголошується на тому, як системи Інтерполу — особливо червоні оповіщення та міжнародні запити (дифузії) — усе частіше використовують авторитарні держави для здійснення транснаціональних репресій під виглядом боротьби зі злочинністю.

Включення Статті 2

Уперше Збірник 2024 року містить тлумачення статті 2 Статуту Інтерполу, яка вимагає від організації діяти «у межах законів, що існують у різних країнах, і в дусі Загальної декларації прав людини». У статті обговорюється, як це положення чітко визначає обов'язок Інтерполу проактивно захищати права окремих осіб, а не просто зберігати нейтралітет. У ній також пояснюється, як Збірник включає посилання на міжнародні та регіональні стандарти, зокрема МПГПП та судову практику Європейського й Міжамериканського судів з прав людини.

Автори критично оцінюють систему оцінки Збірника відповідно до Статті 2, зокрема її акцент на ситуації з правами людини в країні-запитувачі, судовій незалежності та ризику заподіяння шкоди конкретній особі. Водночас вони зазначають, що ці вказівки залишаються переважно теоретичними та позбавлені практичних прикладів, які могли б допомогти практикам оцінювати дотримання стандартів у складних справах.

Вони також виділяють тривожні двозначності, наприклад припущення про те, що деякі порушення прав (як-от надмірно тривалий попередній ув'язнення) самі по собі можуть не свідчити про невідповідність сповіщення стандартам організації. У статті підкреслюється необхідність більшої ясності щодо того, коли та яким чином альтернативні види доказів (такі як правові висновки чи особисті заяви) можуть використовуватися для підтвердження тверджень про зловживання, особливо в умовах, коли доступ до судів неможливий.

Керівні принципи згідно зі Статтею 3

Звертаючись до статті 3, яка забороняє Інтерполу втручатися в справи переважно політичного характеру, у матеріалі розглядається розширений підхід Репозиторію до справ за участю політичних діячів, протестної активності та звинувачень, пов'язаних з тероризмом. У ньому вітається включення практичних прикладів, які допомагають відрізнити справжні кримінальні звинувачення від тих, що використовуються як привід для політичних переслідувань.

Проте автори наголошують на значних прогалинах, особливо у справах щодо фінансових злочинів, які все частіше використовуються для переслідування політичних опонентів та бізнесменів. Хоча Репозиторій визнає потенціал для зловживань, він не надає достатніх критеріїв чи прикладів для оцінки політично чутливих економічних правопорушень.

У статті привертається увага до того, як ці обмеження впливають на «нетрадиційних» жертв зловживань з боку Інтерполу, таких як підприємці, які опинилися у вирі політично вмотивованих проваджень. Автори закликають до розробки більш надійних інструкцій у цих сферах, а також до більшої інституційної ясності щодо стандартів доказування та оцінок з урахуванням контексту.

Висновок

Магрі та Гроссман роблять висновок, що хоча Репозиторій 2024 року відображає прогрес — зокрема завдяки розширенню сфери застосування та включенню Статті 2 — він зрештою не може подолати прірву між принципом і практикою. Вони стверджують, що без чіткіших сценаріїв на основі прикладів та інституційної підтримки Репозиторій залишається декларативним, а не операційним. Вони закликають Інтерпол надати пріоритет прозорості, послідовності та розподілу ресурсів у майбутніх переглядах задля забезпечення ефективних гарантій проти зловживань.